Тіна Гальянова - Ходіння Туди і Назад

− Де ж це ви їх споглядатимете? У зоопарку?

− Та ні. Сьогодні ж у Скнилові свято, авіашоу. Ну, все. Бувайте! На мене чекають.

Мама з татом здивовано перезирнулися. Та все-таки вони раділи, бо в їхньої дитини тепер з’явився сенс життя − кохання. І лише для годиться тато промовив:

− Не будь довго, і дивися − обережно там.

− Авжеж, − з порогу кинула дівчина. − Тепер усе буде добре. Я це знаю.

Львів не хотів прокидатися. Його душили сльози й біль через втрачених нещасних любих своїх дітей, які плакали й ридали, а декотрі з них уже замовкли навіки. А в одній із переповнених львівських лікарень лежав хлопець. Він був без ноги й заледве дихав. Він іще не знав, що скоро помре, а приходячи до тями, розпитував за якусь дівчину. А дівчини вже не було…

Львів плакав, а на площі реставрували левів…

28.09.2007

Наука пожирає змогу творити. За весь час навчання я не написала жодного оповідання. Це ж жахливо! Колись я не уявляла свого життя без писання. Тепер я пишу лише конспекти лекцій, реферати, статті, курсові, дипломні…

Дедалі частіше згадую школу. Навчання мені тоді давалося складніше, адже були такі дисципліни, як фізика, математика, хімія. У виші всі предмети близькі й цікаві, але це все одно, що кожного дня їсти свою улюблену страву. Спершу дуже смачно, та згодом приїдається й зрештою з улюбленої страви стає ненависною.

Ні, я не зненавиділа літературу, але, здається, сама втратила можливість щось створювати. Я так досконало опанувала літературознавчі терміни, навчилася аналізувати твори, що варто сісти самій писати оповідання чи новелу, відразу вмикається нещадний критик і науковець, і я починаю доскіпливо шліфувати кожну фразу. Усе закінчується тим, що просто втрачаю думку, а головне − бажання писати далі.

Але сьогоднішній день став винятком. Я ніби відпустила себе. Просто забула, що я студентка філфаку, що вивчаю всі ці стилістичні прийоми, і уявила себе звичайнісінькою дівчиною, ученицею-старшокласницею. Я так увійшла в роль, що навіть висловлюватися почала так, як колись, багато (чи це не так і давно було) років тому. Вийшло простеньке оповідання. Якийсь потік свідомості. Чи має він художню цінність? Не знаю й не знатиму, бо не збираюся нікому його показувати. Це так і залишиться надбанням мого щоденника.

Запальна «Dolly song» розпанахала тишу кімнати. Дзвонив мобільний. Мама…

− Алло… Так… Так… Добре. Бувай. Цьом.

Я так і не змогла їй сказати. Хоча… Правильно зробила. Це не телефонна розмова.

Мені погано. Але ж не лише мені. Ось Віталік, мій шкільний друг, зараз у лікарні. Учора його дуже побили: струс мозку, поламані ребра й тріщина в щелепі. Увечері він повертався з тренувань (Віталік уже п’ять років боксом займається), вийшло троє хлопців із битками й кастетами, відлупцювали його, забрали мобільний, гроші (20 гривень) і сумку зі спортивним костюмом та кросівками. Класні були кросівки, асікси… Я сьогодні хотіла його перевідати, але те, що сталося… І думати про це не хочеться, а мамі розповідати − то й поготів… Віталік − хороший хлопець, нехай видужує. Та краще покинув би свій бокс, назбирав грошей та купив би собі газовий балончик чи краще пістолет. Я так думаю…

І все-таки те, що сталося зі мною, не так страшно. Он у Віки біда просто. Відколи вона почала зустрічатися з Котом (Кіт − чудовий хлопець, він мій найнайнайкращий друг і не винен у Вікиній проблемі), геть закинула навчання. Скоро батьківські збори, і сьогодні наша класна керівничка сказала їй, що все розповість батькам, − тоді вона вже точно візьметься за розум. Віка цілий день проплакала. Шкода її. У неї дуже суворі батьки. Для них головне, щоб дочка добре вчилася. Якщо вони про все дізнаються, то можуть вигнати з дому. І таки виженуть. Я не сумніваюся. Що їй робити − не знаю. Хоч із мосту та й у воду.

Діані теж погано. Сьогодні ми з нею сварилися, і вона сказала, що я така ж хвора на голову, як і мій покійний брат (його вбили два роки тому у вуличній бійці, а Діана з братом зустрічалася). Тому я зацідила їй кулаком у голову (колись ми з Віталіком разом ходила на бокс), а потім іще раз. Узагалі вона непогана дівчина, але ніхто не сміє так говорити про мого брата. Ніхто.

Так, зараз усім нелегко. Але як про все розповісти мамі? Про що? Стоп. Хіба не сказала? Сьогодні мене вигнали зі школи. Після бійки з Діаною мене викликали до директора. Він придурок. Його ніхто не любить, і про нього на парканах пишуть усіляку гидоту. Я ніколи цього не робила, але тепер шкодую. Так от. Він сказав, що з нього досить, що він утомився від моїх вибриків і терпіти вже несила, що тепер йому, дякувати Богу, не доведеться боятися мого батька-горлоріза (так і сказав!) і він нарешті встановить справедливість та ізолює таку ненормальну дитину. Чомусь тоді мені було лише смішно. Так, я не приховую, що мій батько − бандит (кримінальний авторитет) і півроку тому сів. Але він ніколи не ходив до моєї школи й навряд чи був знайомий із директором. Крім того, уже чотирнадцять років він із нами не живе… А Діана − перша людина, яку я за своє життя вдарила. Та мені шкода цього придурка. Це ж треба, стільки років, коли я й на думці не мала хоч із якого-небудь приводу скаржитися батькові, цей бідолаха жив у постійному страху.

…А зі школи мене все-таки вигнав. І я не хочу йти до Віталіка в лікарню, бо доведеться йому сказати, а він засмутиться. Віталік − дуже хороший хлопець.

А от Віка взнала і ще дужче розплакалася. Я й сама ледь втрималася. Не можу спокійно дивитися, коли хтось плаче. Шкода дівчину. Хтозна, що ще на неї чекає. Кіт розлютився і сказав, що попробиває всі шини на директоровій «Волзі». І це ще не все… Але як розповісти мамі? Вона буде шокована. Мама хоч і не сувора, як Вікині батьки, але теж хоче, щоб я добре вчилась і поводилась. Вона так раділа, коли я посіла друге місце на міській олімпіаді з математики.

А ще в нас закінчився «Корвалол». А сьогодні він мамі знадобиться. Після братової смерті вона без нього взагалі не може… Ну як їй про все розповісти?

Мама прийде пізно,